Ексклюзивне інтерв'ю із ВОЇНом

1. Розкажи про себе: коли ти вирішив піти на фронт?
Що тебе спонукало прийняти це рішення?
Які емоції ти відчував у той момент?
Для кожного українця війна почалася по-своєму, але для мене вона стала реальністю тієї ночі, коли я був на роботі. Я працював звукорежисером і вокалістом у караоке-барі, коли мені подзвонив мій друг Ден. Він сказав, що почалася війна, але я спочатку не повірив і навіть посміявся. Однак ситуація швидко стала надто серйозною: одразу після цього мені подзвонила колишня дівчина, яка їхала потягом із Запоріжжя до Києва. Вона була в паніці, адже всюди було чути вибухи, і вона не знала, що робити. Я поїхав на вокзал, щоби забрати її, і в перший тиждень війни займався тим, що забезпечував безпеку своїх близьких. Дівчина не мала нікого іншого, хто міг би їй допомогти, і я взяв на себе цю відповідальність. Крім того, до нас приєдналася її подруга з дітьми. Я допомагав їм дістатися до Польщі, щоб вони були в безпеці.

Після того, як вони поїхали, я поїхав до свого брата і сестри. Разом із групою друзів ми знаходились у підвалі одного з закладів у Києві. Ми прожили там перші дні війни, і я постійно думав про те, що не можу залишатися осторонь. Я одразу вирішив піти на фронт, хоча розумів, що це буде нелегко. Я мав досвід навчання у військовому інституті, і тому знав, наскільки важкою є військова система, особливо зважаючи на мій досвід служби до початку АТО у 2013 році. Тоді армія була далека від досконалості.

Мій брат із товаришами теж планували вступити до армії, але через хаос і паніку у воєнкоматах їх не брали через відсутність військового досвіду. Ми чекали, коли їм подзвонять, і зрештою, 13 березня їм повідомили, що їх беруть до армії. Наступного дня я також прийшов до воєнкомату. Я точно знав, що піду воювати, і лише чекав на рішення щодо свого брата. Після цього я поїхав купувати все необхідне – форму, кросівки, все, що тільки можна було знайти на той момент. Деякі знайомі депутати радили нам виїхати за кордон, навіть пропонували місце в Мексиці, але ми залишилися. І коли в Києві почався справжній хаос, ми остаточно вирішили, що йдемо воювати.

Спочатку нас направили до Голосієвського району Києва, де ми приєдналися до територіальної оборони, патрулювали місто ночами, проходили навчання і чергували на блокпостах. Ми завжди були разом: я, мій брат, мій друг, з яким я навчався у військовому інституті, і ще один товариш, що навчався в КПІ.
З тих пір ми завжди тримаємося разом, навіть зараз.

Що сталося далі?
Як перетворилося наше життя після цього рішення?
Про це ви дізнаєтеся в наступній відповіді…
2. Як ти пам’ятаєш свій перший день на передовій? Що найбільше вразило або запам’яталося?
Перший день на передовій я пам’ятаю до найменших деталей. Це були такі сильні емоції та враження, що їх неможливо передати словами. Ми мали виїжджати вночі, але все пішло не за планом. За день до виїзду нас висадили в посадці, і ми чекали, поки настане ніч, щоб вирушити далі. Але нічого не склалося, як планувалося. Через штурм росіян, ми змушені були виїжджати вже вдень, близько 4 години. Це було дуже страшно. Ми їхали в звичайних машинах, не на бронетранспортерах, я був на старому “Крузері”. Наш водій був досвідченим розвідником, але це не полегшувало ситуацію. Рюкзаки, які ми несли, були надзвичайно важкими – понад 50 кілограмів кожен. Один із наших побратимів навіть був змушений скинути свій рюкзак, бо просто не міг більше його нести.

Як тільки ми вискочили в посадку, нас одразу почали обстрілювати міномети. Снаряди падали дуже близько, і я почав молитися, хоча раніше не був релігійною людиною. Ми лежали на землі нерухомо протягом п’яти годин, не сміючи ворухнутися, бо над нами постійно літали дрони. Ті дрони не були такими, як зараз; вони тільки спостерігали, не скидали боєприпасів. Це був липень 2022 року, наш перший день на “нулі”.

Коли настали сутінки, ми вирушили на позиції. Шлях був нелегким – нам довелося пройти близько півтора-двох кілометрів через високі горби та траву, все це в абсолютній тиші, щоб нас не помітили вороги. Рації ми не могли використовувати, бо як тільки вмикали, нас одразу починали обстрілювати. Після довгих годин руху ми нарешті дісталися своїх позицій близько 4 години ранку. Пам’ятаю, як мене відпустили спати, а мій брат одразу пішов на чергування.

Це був жахливий день. Все село горіло, повітря було насичене запахом пороху і трупів. Ми проходили повз будинок, у якому вибухнув газовий балон, і росіяни ще більше обстрілювали цю територію. Наші побратими, які вже були на позиції, знаходилися в маленькому підвалі, де дихати було практично неможливо через постійні перестрілки. Це було справжнє пекло.

Того вечора, з півночі до 4 ранку, ми весь час відбивали атаки росіян. У нас не було належного спорядження, тільки один тепловізор, який нам подарував друг мого брата. Цей тепловізор врятував нас, коли мій брат помітив, що до нас дуже тихо підкрадається група морської піхоти ворога. Відстань між нами була не більше 20-30 метрів, і якби не тепловізор, ми могли б навіть не помітити їхнього наближення. Ми вступили в бій, який тривав чотири-п’ять годин. Артур, наш товариш, отримав мозолі на пальцях від постійного заряджання магазинів. Я вперше в житті кинув бойову гранату, але через брак досвіду ледь не поранив себе, не встигнувши відійти вчасно.

Цей перший день на передовій показав мені всю жорстокість і непередбачуваність війни. Але що сталося після цього? Як ми продовжили свій шлях на фронті? Відповіді на ці питання ви дізнаєтеся з наступних розповідей…